замок на околицях розуму ііі.

віконвічна краса — це квиток, що оплачує щастя,

рука зліва дитячих покоїв, позбавлених дзеркала,

під скляними уламками зла, я потворю прокляття:

від каліцтва до схованих барв мого власного пекла.

щоб не бачити власні страхітні по-грішному риси,

я у світ зістрибнула замріяно-зламано-сильна,

споконвіку така — від природи примірно невтішна,

все чого я хотіла — лише своє право на милість.

я отримала мрію звіриним та підлим велінням:

оголив до стидів, до метеликів впився у шию,

я вже чула тоді про безжалісне, темне створіння,

яке власну жагу ставить вище набутої сили.

та що мені розповідати:

ти й сама розумієш, що мрії — ніяка не велич,

твоя мудрість вихоплює око, мов попіл з-під сукні,

врода сяє твоя не обличчям, а гамірним лепетом,

нас таких гамували вогнем та слинявили люттю.

я сильніша за волю пригоди зі свого народження,

засоромлена, вмію давно вже не бачити дзеркала,

я вже вмію змагати самотність та люту стривоженість,

за красу розплатилася власним мрійливим сюжетом.

колись мріяла бути вродливою, тихою, з послухом,

та незмінно живу із жаским та огидливим голодом,

ти моя, простолиця та живо зіпсована долею

друга спроба любити неправильну, зламану молодість.

я вперше в житті дивлюся в дзеркало,

і мені подобається.