Занурення

Пітьмаву безодню промацував промінь далекий,

щоб виявить в ній таємницю буття.

Біліли димами по гніздах лелеки,

і прагли дерева земного злиття.

А промінь ішов змійовими валами,

жуків висрібляв і траву хилитав;

він світлом своїм примагнічував плями…

і ними порожні очниці латав…

О зірко! Ти вузлик на згадку про вічне,

щоб я — проминущий — свій вік пам’ятав,

щоб я пригадав, як цей промінь двосічний

повздовжньо мене вже колись розтинав.

Усе поділивши на ліве та праве,

він в серці полишив проміжок пустий,

де світло струмке запеклося криваво,

проміжок, який лиш заповнюєш ти…

Та нині той промінь ввійшов, як у піхви,

байдужим металом з малюнком іржі

і витіснив плач, перемішаний сміхом,

з грудей — і за мить я вже геть спорожнів.

Ваги не було, бо і час був відсутній,

а промінь, мов паля, занозивсь у плоть,

і біль був зарукою мук на майбутнє,

і світло текло, щоб мене розколоть.

Без тебе, любове, і я спорожнілий,

утратив міцноту, не маю суття.

Ти міряєш, зіронько, променем білим

глибінь самоти і болючість життя.

***