Запах ірисів

А справа в тім,

Що я і не приховував

Ні власний подив, ні холодних слів,

Ні пристрасті, що сходилась з іронією,

Ні те, що світ – один великий міф

З його бажанням діяти, як бачиш

Настільки хутко, щоб ніхто не зміг

Затямити його поточні риси,

Заглибитись у нескінченний вир

Тотемних танців і тотемних масок.

Хоча очима ти казала вір,

У чистоту любові, у незламність,

В уперту міць дивитися крізь час,

Який згубив малу фігурну стрілку

І тим самим тримає разом нас,

Потрохи розливаючи подібність

В єдину форму щастя і нещасть.

Була це віра у бетон і стіни

У парк, що раптом повниться густим,

Мені, тривожним запахом ірисів

Нектар яких приваблює комах;

І я намацував твою, в повітрі, руку,

Фантомним спогадом, щоб стримати ходу

Та в інший бік звернути, геть від парку,

Але тебе зі мною не було.

Я пригадав твій погляд незворушний,

Цю легковажність перевиту в млость

Очей, що мов навмисно не зважали

На те, що морок ночі підкрадавсь

Дзижчанням мушок на тонких пелюстках

Що й небеса над містом розійшлись

Як надмогильне мощене склепіння

Готуючи нові місця для втрат.

І злість брала, що ти цього не бачиш

Не бачиш ні ірисів, ні комах

Ані дрімучих тіней, що зникали

У безвість ночі, вранішній туман,

Що обпікати пальці сірниками

Цінніший досвід за усі моря

Які для тебе залишились фоном.

І я намацував твою, в повітрі, руку,

Фантомним спогадом, щоб стримати ходу

Та в інший бік звернути, геть від моря,

Але тебе зі мною не було.

23.02.2024