Запитальне

Мій падоньку, а як збагнуть

вечірню неба каламуть?

Про грона згусклого повітря

яка нам розповість палітра?

Яким пером або устами намалювать

звичайний камінь,

якщо я голими руками

аж до нестями барабаню,

та ні відлуння, ні зітхання,

лише зсудомлене мовчання,

мій падоньку!..

Все так,

щось пишемо не те,

за пазухою образ грієм, —

в цей час вишнева літургія

вибожнює життя святе.

А ми нашіптуєм: цвіте…

І поквапом шукаєм рими;

слова — як вічні пілігрими—

безперестань проходять мимо,

проходять наскрізно крізь слух,

крізь мертво стиснуті вуста —

на голос пада німота,

немов на плесенця ланцюг.

В корчах прутнеться біснувато

і вдариться об білі ґрати

розворохоблений язик.

Тихінь. Облесливий різник

тре шийку ніжному ягняті.

Рукою тре, а думку має

на захалявному ножі.

О поро можних зубожінь!..

Лучок застиг, добігши краю,

лучок горлянку перетнув,

і витікає звук загусклий,

і струни лопаються плюсклі

на дерев’яному кону.

Хто має мову рятівну?

Хто озоветься на питання:

— Мовчання чом таке фатальне,

коли б’єш скелю кам’яну?

— Чому в безмежній глибині,

мов кулі, лопаються відра,

сійнувши звуки ґвалтівні

у бганки висохлого вітру?

—Чому так мревно, анемічно

течуть, неначе плями, сни

і рвучко палюхом масним

гортається сторінка січня?

… Спинивсь замислено, мисливно,

нацькованих пустивши псів

по білім аркуші курсивом

на череду моторних слів.

Якщо нахопляться на опір,

то вернуть з порохом в зубах,

бо розсипаються на прах

слова в скаженому галопі.

Бо оббіловане ягня

не приверзеться вам ніколи,

і лишень словом дріб’язковим

відзначите: — Була різня!

Було заздрав’є і шашлик,

і губи, вимазані лоєм,

терпкий засмачували крик

медвяним і шумким напоєм.

Підчаший раптом слово брав

за ніжну шийку — і чикрижив,

і добував собі корал

з фонем, з тирад, як чорнокнижник.

Одне, що камінь Соломона

ніхто не видобув. Проте

я певен, що то він цвіте

в очах, коли дзвенять поклони —

без мови.

***