Заснув я у полі, поклавши під голову камінь

Я сам-один заночував у полі:

високий мур зростав на видноколі,

поволі обгороджував мене;

я тілом чув тяжіння неземне,

тому й чіплявся за траву руками,

під голову поклавши теплий камінь,

що сонцем упивався цілий день…

І стежив за роїстими зірками,

виймався мені голос із грудей.

Десь у байраці скімлила лисиця,

і гнала холод споночіла птиця

на мене шеперястими крильми,

присмоктувалась п’явками липчиця,

і твердь земну я відчував кістьми.

Зітхала піді мною, мов криниця,

земля… і прагла мене вивергнуть з пітьми…

Кліпкі зірки судомили повіки,

щоб я не спав. Заламувався лікоть,

підводилося тіло, щоб злетіть,

та голова дзвеніла, наче мідь…

Життя — ніби півстале, напівплинне,

тяжіння відчувалось половинне:

то вгору тіло прагло, бгалось вниз

і нурилось з безвічного в хвилинне,

немовби угорі я був колись…

Склепились непомітно так повіки,

і вийшли з-під землі підземні ріки,

і покотили тіло по землі,

я вже не чув, як півень кукурікав

і як пісок росився на чолі…

На шиї бовтавсь, ніби тронка, камінь,

і я стискав скоцюрблими руками

два кущики прив’ялої трави,

а ніч котилась чорними валами —

я чув її перехлюпи грудьми…

Та світ раптово, мабуть, перекинувсь,

бо вгору мене камінь поволік,

і налягла уся земля на спину,

та я не міг розплющити повік…

Спускався я наосліп по драбині,

навпомацки перебирав щаблі,

тріщала шкіра, рвалися судини —

я відривавсь поволі від землі…

Та де ж зірки? — ні рисочки, ні зблиску,

лише одна смоктюча глибина…

Душа ж бо чує, що межа вже близько:

бо менша, що не крок, вага земна…

***