Заступила чорна хмара

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за Лиману

З турками татари.

Із Полісся шляхта лізе,

А гетьман-попович

Із-за Дніпра напирає —

Дурний Самойлович

З Ромоданом. Мов та галич,

Вкрили Україну

Та й клюють єлико мога…

А ти, Чигирине!

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

«Не боюсь я, отамани,

Та жаль України.—

І заплакав Дорошенко,

Як тая дитина! —

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає,

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

А я, брати запорожці,

Возьму собі рясу

Та піду поклони бити

В Межигор до Спаса».

Задзвонили в усі дзвони,

Гармата гримала,

У дві лави задніпрянці

З москалями стали

Аж на милю — меж лавами

Понесли клейноди…

Годі тобі, Петре, пити

Із Тясмина воду!

Положили ті клейноди

Попенкові в ноги.

Іди, Петре, в Межигор’я

Молитися богу.

Не пустили Дорошенка,

У рясі пізнали,

Закували у кайдани,

В Сосницю послали.

А з Сосниці   в   Я р о п о л ч е

Віку доживати.

Отак тобі довелося,

Запорозький брате!..

Виглянуло над Чигрином

Сонце із-за хмари,

Потягли в свої улуси

З турками татаре.

А ляхи з своїм Чарнецьким,

З поганим Степаном,

Запалили церкву божу.

І кості Богдана,

Й Тимошеві в Суботові

Гарненько спалили

Та й пішли собі у Польщу,

Мов добре зробили.

А москалі з Ромоданом

В неділеньку рано

Пішли собі з поповичем

Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий,

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі,

Та й умер з нудьги. Остило

Волочить кайдани.

І забули в Україні

Славного гетьмана.

Тільки ти, святий Ростовський

Згадав у темниці

Свого друга великого

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати

І богу молитись

За гетьмана, панахиду

За Петра служити.

І досі ще що рік божий,

Як день той настане,

Ідуть править панахиду

Над нашим гетьманом

В Ярополчі.

[Друга половина 1848, Косарал]