Завали

Дитяча уява не знає спочинку:

Щоб вивчити духів (чи добрий, чи злий),

На шию повісивши лампу–бензинку,

В покинуту шахту я лазив, малий.

За мною рушала вихраста ватага —

Цікавий до всього хлоп’ячий загал.

І сталось, пригадую: дика відвага

Зненацька мене підвела під завал.

Доба чи століття?..

В бензинці помалу

Рудий язичок до кінця догорів.

А ті, що лишились по той бік завалу,

Чомусь не приводять батьків–шахтарів.

Пітьма, ніби чорна розкошлана вовна,

Плодила із себе жахливих потвор.

Здавалось, чиїсь ворушилися жовна.

Десь пробував ноту диявольський хор.

Мелодія мороку — газів шипіння,

Дзюрчання води і тріщання пород —

Наповнила болем дитяче терпіння

І страхом кривила покусаний рот.

А темрява дика, кошлата, безлика

У мозку гойдала приглушений дзвін.

Та ось біля мене з’явилася пика —

Я духом відразу пізнав,

Що це він.

Я в хижі очиці дивився крізь сльози,

А вухо ловило в глухій тишині

Його обіцянки й підступні погрози:

— Ти вийдеш —

Та мусиш служити мені…

Минуло піввіку — і я за лісами

Зустрівся з очима, що бачив колись.

Завали не ті, а погрози ті ж самі:

— Ти вийдеш, але… Послужи, підкорись.

Піввіку пройшло, та словами старими

Затемнено душі…

І корінь, і суть…

І гупають друзі в завали незримі.

А воля і світло…

Чи їх донесуть?

01.12.1979