“Земле моя, двоєдина в житті і загині”

Земле моя, двоєдина в житті і загині,

сьома зоря уже від’ясніла у річці,

де на березовій дошці бог водяний

відпливає в минуле.

Божку, який ти слухняний воді спорожнілій,

який ти здрібнілий, що й сам себе котиш.

О, яка втіха в великості нашій!

Вищі за тебе, важчі за тебе,

бо угрузаєм не тільки в землю —

у власне тіло. І не перекотить вода нас,

не перемиє сумління…

Розчини вапно і збережи рухливість:

бо кам’яніє кістя, риплять суглоби, зростаються,

ніби злютовані, зуби…

Та ж за ними — язик і горло, залите ртуттю,—

хто ж її виспіва?

З кожної квітки витрушую овоч,

з кожного овоча — радість коротку,

а листям вистеляю дорогу в «добридень»,

і вирікаю камінь з холодної ночі,

і зазираю далі за себе…

А там, там… далеке поле… і заячий холодок…

А під ним сидить чеберяйчик…

Божку, чого ж ти такий дрібнющий,

так ніби хочеш запастись

в землю?

А він сидить, китичка на голові похитується,

ніби притакує

думку…

І тобі чується: «Та ми ж — уява,

витвір слова… то й

кістя не твердне; не заціплює зуби,

не солоніє сльоза…

так-так, так-так…»

Лише одне, нема кому відказати на

«добридень» — «добридень»…

— Здрастуй…—

А у відповідь простором якесь спотворене слово…

***