Земля і сніг

О білість! Тебе забагато!

Це надмір для зору — і все не ввібрать.

І чим відшкодуються змушені втрати —

живучим струмком а чи летом пера?

Підступна волога, крізь кригу гранчасту

на світ позирнувши, повзе долілиць,

і стала під деревом тінь щелепаста,

ніяк не розплющить блакитних очиць.

Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча,

чи залишки криги під шаром сміття,

чи ранок, який переходить у вечір,

чи ворон, що вперто летить в забуття?

Вдивляйсь, розпустивши в безмежжі зіниці,

вбирай по крупиці всю біль-білоту.

Бо зраджують нас ці сніги білолиці,

втрачаючи легко свою чистоту.

Затиснувши в жменях чи сніг, чи жарини,

про власне сумління замисливсь чомусь,

бо білість снігів переходить в глибини,

бо в чорного з білим довічний союз.

***