“Земля тужавіє від подмухів вітру”

Земля тужавіє від подмухів вітру,

і вершники скачуть прозорі по ній,

і чути іржання, мов легіт, тендітне,

і збруя палає на кожнім коні.

З країни примар ці з’яви шалені,

яку ж вони вістку несуть і куди?

Чи те, що підковами краплі зелені

вкипіли в копита лункі назавжди?

Чи, може, звістують про світле пришестя

погожої днини і білих хмарин

і мчать у країну відхлянутих весен,

де сто соловейків співа, як один.

А я по оцій по землі стужавілій

скрипучі колеса пускаю назад,

туди, де сховались лихі заметілі

і чорні замети громадяться вряд.

Життя ж на два боки, то й руки розкину:

ошую — в минуле, десницю — вперед,

щоб чути було, як снується хвилина,

мов нитка крізь серце: з замету в замет.

І все врівноважує мить серцевинна,

хоч дощ і зіперся на ліве плече,

бо з правого ока важка крапелина,

пливкий перехнябивши обрій, тече…

А вершники скачуть, колеса ж скрипочуть,

і степ розгорнувся сувоєм між рук,

і сорок комоней стоять на обоччі,

і кожен затиснув земельку в п’ястук.

***