Земля

1.

Присутність снігу серед поля

розширила очам роздолля,

і тану я, мов грудка солі, —

вітри гуляють подовколлям:

роздмухують, розносять нас,

щоб запліднить біжучий час…

І навмання душа простує —

їй всюди вільно домувать:

в кристалах снігу, в житніх струнах,

у нових поосінніх врунах,

в очах здивованих багать.

О земле, зрощена з душею,

домівко вічності і слів, —

співмірен кім’яхові глею,

сніжинці, що лягла долів,

постав я з тебе, повертаюсь

у твоє лоно день за днем,

суть — не вагу — я зберігаю,

виснажуємось навзаєм.

Твій холод і мене холодить,

твоє тепло — моє тепло;

ти — суть, ти — плоть мого народу,

ти те, що буде, що було…

Не відніму — додам любові,

змертвілу глину оживлю

і возвеличу в кожнім слові:

— О земле, я тебе люблю! —

Шуга душа, літа, мов птаха,

і що їй лічені роки,

якщо піщинкою до шляху

я припаду навік-віки.

Світ неподільним стане знову

на наслідки і на часи,

бо ти — причина, ти — основа

того, що буде, що єси…

Сама себе не ошукаєш,

не зрадиш, не переростеш;

ущільнюйся неначе камінь,

буття твоє не має меж.

2.

Біжке життя, біжке, зникоме…

Ти у всесвітньому огромі,

мов порошина.

А з-під ніг

біжить безмежний переліг.

Життя — знайоме…

Колись ти деревом тут був

і листям всю блакить промацав,

що чув, що бачив — не забув,

на все поклав карби означень.

По перевтіленні — рубці

настовбурні зберіг на тілі.

Іржаві кулі в кулаці,

на шиї зашморги зотлілі.

О Батьківщино, давній біль

іржею проступа на шкірі;

та міць і сила, що в тобі,

нас зміцнює в незрадній вірі,

бо незнищенні ми — о ні! —

допоки хоч в одному слові

відлунюють звитяжні дні,

що нас наснажують в любові:

до бадилини край стерні,

до урвища, до косогору,

до нових, до грядущих днів,

сподіваних і вже прозорих.

***