Зернята

Упали зернята на чорную землю,

крихкі та беззахисні з синього неба.

Кому зглянеться доля зачепитись та жити,

а хтось і не відчує себе у цьому світі.

Заплачуть небеса, надію дадуть,

на світанку зернята швидко проростуть.

Хоч віють вітри, та непохитні стоять,

дорослі вони, вже їх не впізнать.

Між собою шепочуться в тиші одні,

ніби вчора були вони зовсім малі.

Зійде сонце, знову дні пролетять,

високії ці колоски вже стоять.

Когось буря погнула, зламавсь там один,

безжальної сили не витримав він.

А хтось підкрався, та зрізав ще пару,

за що наша доля понесла таку кару?

Та ще багато із них хитаються в полі,

хоч сухими стоять, та дякують богу.

Та ось ударив грім серед ясного неба,

ніхто не гадав, що косити вже треба.