Згадати слово

Був смуток в повітрі за чимось утраченим чистим,

підводивсь туман, щоб звестись на весь зріст,

і весело грали музики троїсті,

і пучками жар розгрібав цимбаліст.

І квітяно, медяно пахнула сутінь,

неначе холонув розтоплений віск,

і застувавсь зір, аби міг пригадати забуте,

проте пригадавсь лише стукіт коліс…

Везли на всі боки мене одночасно,

і згляд крейдяний степи та ліси знакував —

ген риска вздовж рейок і досі біліє незгасно,

хоча я не раз до очей намоклий рукав притискав…

Ой випало ж простору того в житті пребагато,

що й час розчинивсь, наче дрібочка солі в відрі,

забув, що набув, і не знаю, що втратив…

Та час розрідився, і світ постарів,

що ледве й впізнала мене моя мати…

Ой, довго, предовго тепер дозрівають черешні,

і ніби міцнішим став клей у бруньках,

темніє, тугішає світле прийдешнє,

і ягода кожна гіркущим-гірка…

І холодно в руки, бо пуп’янки гладив,

і м’ятно у грудях, бо кликав тебе,

проте не схитнулось туману свічадо,

що теж почорніло, і небо чорніє рябе —

на ньому запікся від погляду білий рубець.

Мажорний смичок розпанахав у просторі рану,

і в тілі, пробудженім гімном, збудивсь давній біль,

і я опинився насподі густого туману,

повітря північне осіло, і випала сіль…

І сплющився світ, наче зібгана вата,

туман спресувався, зібгалося все,

наче повсть:

до яблуні яблуня, хата до хати,

а віття з руками людськими сплелось,

а листя всоталось в бруньки та у вічка,

і звуки втяглись в гучномовці,

у струни й метал,

змотались дороги в тугі чоловічки,

згорнулось прожите в солоний кристал.

Прозорими стали окремі деталі:

каганчик із гільзи, торбина, сухар,

ряднина, і воші, і рейки, й вокзали,

і літери: «Сталін» у книзі життєвій —

Буквар…

***