Згадка (Бувало: в сутінку вечірнім)

І

Бувало: в сутінку вечірнім,

Як обрій кров’ю догорить,

Стаю невпевненим, покірливим…

І туга пережитих літ

Закряче вороном настирливим:

Не варто марити про цвіт!

Хіба таким, мізерним, хирлявим,

Чекати кращого чогось?

Щоб потім згинуть непримиреним?

Та скільки ж поту пролилось

І скільки ж витрачено сили,

Щоб перебитися якось!

Чекай спокійної могили

І не турбуйся про людей!

Їм тільки власне, власне миле.

Ти не герой, не Прометей.

Хай інші, в кого більше віри,

Життя кладуть задля ідей!

А струни порваної ліри

Нехай про смуток і любов,

А не про голод, не про діри

І не про сон брудних голов!

ІІ

А догорить похмурий вечір,

І ліхтарі замерехтять,

То й настрій туги недоречний

Втікає, як вечірній тать.

Засвічу лампу електричну –

Зітхання радісне з грудей –

І сяду за роботу звичну –

Бадьорий, свіжий, молодий.

І радий, що позбувся туги,

Що позабув одразу знов

Оте маріння недолуге,

І віру, й ліру, і любов.

Я не герой, не цвіт, не геній,

Я звичайніський робітник,

Що в обстанові цій буденній

Ще змалку працювати звик.

І скільки сили, скільки вміння,

І скільки вистачить часу,

Я все вкладу в одне горіння,

В одне терпіння все внесу.

Бо праця, праця од живого –

Серцем гарячим, золотим,

А не мерцям життя нового,

Що мріють про минулий дим.

ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, З ЦИКЛУ “РАНКОВЕ СОНЦЕ”. Київ, 1920 р.