Згораючи у тиші

Щодня і щоночі повільно я себе вбиваю,

Мої думки немов вогонь.

Горю я заживо від них знову й знову,

Так боляче й важко залишатись у вогнищі, в якому опинилась знов.

І щоразу все бувало гірше й гірше,

І так трапляється знову.

Щоразу закриваюся в собі, щоб боляче нікому не зробити.

Так здатись хочу вже давно, але не можу я,

Тому що я кохаю до нестями та хочу бути з ним навік.

Він — моя підтримка та затишний куточок,

У якому я — немов маленька квітка, якій дають турботу й любов.

Я думаю, чи дійсно я це заслужила, щоб мені давали ту любов.

Боюсь, що втрачу його, або що скаже, що йому я вже набридла,

Або що кращу він знайшов.

Але якщо настане цей жахливий день,

Я лише з посмішкою скажу: що вдячна за проведений цей час

І привітаю, що знайшов він ту, яку дійсно щиро так кохає.

А всередині мене буде пустота — для інших там уже не буде місця.

Залишусь я тоді одна, і знову повільно я згоратиму у тиші