Жадана

Рудотіла земля диха тепло і вогко,

Із глибин її рветься тонка вертикаль.

Виростає деревце — тендітно і ломко,

Наче дівчина юна скидає вуаль.

Спершу — лінія. Тонка і зухвала,

Що корінням тримає небесну блакить,

Вона з темряви світло собі відвоювала,

Щоб у цій невагомості просто зажить.

І гойдається. Гойдає світ що навколо неї.

Здається, то не вітер нею володіє,

А то вона, лукава, з-під своїх очей

Ним грається. І він від неї мліє.

Вона малює простір, формує ритм.

Тут вона не гостя. Це світ прийшов у гості

В її румʼяну мить.

Напівоголена, свіжа, до болю жадана,

Вона ніжиться в пестощах вітру того.

Ця осіння вистава, ця сцена неждана —

Лиш дотик його і її пʼянке єство.

Тріпоче, як подих вуст молодих.


Вітер торкається, ніжно пливе


Крізь гілля тонке, крізь руки її,


Лишає мелодії тиші живе.

Аж раптом — стоп. Завмерло все на мить.

Це вже не дерево. І не дівчина. Це — сутність.

Це те, що в серці потім защемить,

Коли згадаєш цю шалену, чисту юність.

І в цій миті все здається безсмертним:


Шепіт кори, текстур візерунок,


Румʼянець, що у листі горить непомітно,


І юність її, як безмежний дарунок.

Вона не дівчина, і навіть не дерево —


Щось більше, ніж образ, ніж слово чи рух.


Це мить, коли повітря стає шалено легким,


І час розчиняється в ніжності рук.

Вона — це природа, спокуса і тиша,


Її поцілунки приносить вітрець.


Залишає у серці невидиму мітку,


Щоб згадка про неї жила безкінець.