Жайворон

Іще тоді, коли хлоп’ям малим

Я розпочав ловити слово віще,

Щоб втиснути його в кільце із рим,

Не знаючи, роблю оте навіщо,—

Іще тоді, із босих підошов

Виймаючи скабки біля паркану,

Я запитав: а звідки я прийшов?

Куди піду? Чим після смерті стану?

Мовчало небо. Люди й дерева

Чомусь були до тих питань байдужі.

Ба, навіть сонця горда голова

Ховалася у дощовій калюжі.

І тільки жайвір щось мені сказав:

То упаде, то знов у хмарах свище.

Він землю й небо піснею в’язав —

І то його призначення найвище.

Цей птах оте засвоїв, далебі,

Про що ми нині дітям не говорим:

Усе живе належить не собі,

А небові, землі й далеким зорям.

Дитяче півсвідоме відчуття

В моїй душі казарма погасила.

Мене навчали, що земне життя —

Самодостатня, незалежна сила.

Поза могилою життя нема.

Шукай земні чуттєві насолоди,

Бо потім прийде нежива пітьма —

Глуха стихія мертвої природи.

І я повірив. Ждав земних чудес,

Але знаходив лиш сп’яніння темне.

І в день один звернувся до небес:

Чому моє життя таке нікчемне?

Я рию глину, щоб створити дім.

А ластівка хіба цього не вміє?

Дітей народжую. Але ходім

У зоопарк — те ж саме роблять змії.

Хіба що їм не креслять теорем.

До воєн не виховують готовність…

Вжахнула душу, стала тягарем

Мого життя холодна беззмістовність.

І я згадав оту далеку мить,

Коли прийшла непізнана потреба:

У білій хмарці жайворон дзвенить,

Щоб грішну землю прив’язать до неба,

Співець крилатий не про їжу дбав.

Я це засвоїв, мов науку пізню:

Він крильцями безмежність загрібав

І понад степом ткав із неї пісню.

Мій дух нарешті воскресать почав,

Поволі вивільняючись від скрути.

Тепер я знаю: Всесвіт, не мовчав —

І жайворон умів його почути,

26.03.1978