Жебрачка

Листок підсвічує листка

скляним крапластим литим світлом…

Яка торкає їх рука?

Хто дмухає на них сирітно?

Незримий дух з тамтого боку

листату ряску продува…

Холодить протягом неспокій,

коли зужиті вже слова

спливають з глибини потоку,

щоб свідчить — пам’ять ще жива…

Наприклад, «голод» — і незгасне

скресне обличчя жінки враз,

що, кажуть, з’їла діток власних

у той братеролюбний час…

Воно мене лякає й досі

звичайністю очей і кіс…

…Ця жінка дітям хліба просить…

А мати мимрить щось під ніс

і хреститься: «Свят, свят з тобою», —

і закрива нас пеленою,

щоб ми не бачили її…

—Прісні листки… давлюсь травою…

Десь забарились гостії…

О як же нудко… дайте солі…

А ваші дітки, хоч їх ї… —

Ми ж в материнському подолі

залишилися, мов вустюки…

І видно руку кощувату,

що тремко тягнеться до нас,

мукичку в неї сипле мати —

пороша біла піднялась…

Побачив янголів крізь неї

чи душі діточок дрібних,

тих з’їдених та убієнних,

яких побачити не встиг…

Вони довкола кружеляли

тієї жінки, наче рій,

і розверзалися провали

над людоїдкою вгорі…

І протягом пекло холодним,

і гострий вітер скальп стинав,

і липовий листок безодню

розкриту протягом латав…

***