ЖЕБРАЧКА

Старенька жінка, вкутана в лахміття,

німа сидить на крижаній землі…

Торбинка. Склянка. Поруч купа сміття.

Печаль одвічна квилить на чолі.

Покинута, знівечена роками,

в людей копійку просить на життя.

Колись давно їй промовляло «Мамо»

її невинне, радісне дитя!

І де ж ті діти? Бог їх знає!

Хіба це діти? Виродки земні!

Вона ж і нині щастя їм благає,

у неба просить дать їм світлі дні.

Лантух образ, принижень за плечима

стара без слів і стогону несе…

Її тепло, дароване очима

все людство грішне в мить одну спасе!

Бабусю, Мамо, скривджена Людино!

Не знаєш радощів, простих буденних втіх.

У чому ж, Ненько, є твоя провина,

яку щодня спокутуєш за всіх?

Що ревматичні зашкарублі руки

ти мочиш під безжалісним дощем.

Удень – голодні та студе́ні муки,

а ніч мина в підвалі й під кущем…

………………………………………………….

Я б пам’ятник їй звів у центрі міста!

З очима сяйними і восковим лицем.

Щоб в кожного чинуші й «мораліста»

хоча б на мить душі торкнувся щем…

Щоб, дивлячись, ми відкривали очі!

Й, під постаментом граючись, малі,

безхатькам у майбутньому охоче

дали прожити в щасті на землі.