Жертовник

Жертовний камінь на узвишші,

хоч прохолов, та смертно дише…

скрізь хилитається полин

і гіркоту свою колише

у жилах скручених стеблин.

Сюди весною, мов на свято,

приводили коня на страту,

а згодом — і людей на згин

зганяли гуртом, як тварин.

І побивав тут Каїн брата,

і батька різав рідний син,

безлюдно скрізь — не видно ката

лише хитається полин…

…Сумні літа… глуха дорога,

і уявити неспромога,

як домагались ласки в Бога…

У небі кілька крапелин

кривавиться, як засторога.

А крок ступнеш — і в босі ноги

занозиться вогонь тернин…

Бог подобрішав? Чи уява

твоя збідніла і кривавих

не може тризнищ пригадать?

Але прислухавсь: — Слава! Слава! —

в землі? — за обрієм? — кричать…

Запалась, може, в землю віра

кривава?.. Вигуки допіру

знов пролунали: — На офіру! —

Незримі голоси кричать…

Слухняно плентаюсь на згірок

під лезо пломеню? меча?

Знімає маску камінь сірий:

в його очах — печаль, печаль…

На ньому голосила мати —

сіль злизував я потім з щік.

Обличчям схожий він на брата,

Тарас на ньому відпечатавсь

карбами — тридцять третій рік…

Жертовний камінь жорнуватий —

з-під нього кров тече чи сік?

***