Жінка іде в сад

Жінка іде в сад,

Бере з собою руки,

приладдя, подібне до своїх кінцівок,

торкається скель, які

минає, немов з кущів,

струшує з них краплі,

неподільні, як непаристі числа,

зачіпляється частинами тіла

кущів, блискучих від дощу,

як скелі, з гострими боками, що не гнуться,

грунт сягає її легенів,

і вона забуває, що мусить дихати.

Вона заглядає під власну тінь,

розхиляє очі, як кущики трави,

квіти, як кров, капають

з її чола чи пальців,

і вона не бачить, як її тулуб

падає в той час

у білу яму неба,

що над нею.