Жінки мого життя

Їхні груди, ледве розквітлі й тверді, як перші тюльпани,

чи щедрі й важкі, мовби вулики або стиглі груші,

мрію зібрати у фотоальбом,

аби пам’ятати, які різні під ними серця.

A, B, C, D, дехто має навіть більші —

алфавіту цього вистачить на пісню.

Жінки мого життя мешкають кожна в своєму тілі,

прикрашеному чи то філігранними ґратами ребер,

чи то затишними подушками плоті,

дивляться кожна свої сни

про котів та собак, про моря й ліси,

про любов та війни, про космос і смерть.

Вони пишуть, малюють, співають мене,

і я набуваю форми.

Їхні руки, з пальцями худорлявими та цупкими,

або з пухкими та тендітними,

мрію зібрати у фотоальбом,

аби пам’ятати, які різні на них шрами.

Їхні руки — м’які та ніжні, але не розчепиш їх,

голоси оксамитові й лагідні, але не заглушиш їх,

животи гладенькі й спокійні, але не спорожниш їх,

і коли моя хода стає непевною й кволою, як у дитини,

вони збираються у єдину,

величезну й непереможну,

мою Матір.