Житло

Навчились думать — ну про що? —

утупившись у шибку.

Сотає вітер білий шовк,

морозяную нитку.

А в кожнім дереві — дупло

очима тліє дрібно;

та раптом дятлове крило

розпорошилось срібно…

А наше житло — то є ми —

воно луна, то нишкне,

похрускує собі кістьми,

до протягів навикле.

В суглобах житла — тіла ритм,

у м’язах — наша втома,

та наші смутки — за дверми —

не викриєм нікому.

Зліта, гніздиться по кутках

червонопера свічка,

посидить хвилю у руках

і відліта за січнем.

І ми слухняно водим гру

(хоч нам вона й немила),

збираєм пір’ячко до рук,

що свічка розгубила…

І що не крок, то менша дім

і більшає докука.

Гукаю: — Серденько, ходім,

розв’яжем собі руки,

розпустим пір’я — хай летить

на всі чотири боки;

і візьмем довгу білу нить,

щоб змірять шлях на кроки.

***