Життєвий проміжок

Все повернути втрачене зумію,

у повноті життєвій проживу…

Отак гадав… плекав таку надію…

Напружував життя, як тятиву.

І жили всі розслабли від напруги,

розм’якли від мовчання всі слова,

і день ждання спалив язик на вугіль,

і голос лопнув, ніби тятива…

Став зайвим поклик, непотрібні — звуки…

Вже неспроможен й тіні перейнять…

Ти вилущилась, розчахнувши руки, —

дві волосинки з кіс твоїх горять.

Не втримаю й найменшої сніжини…

Тож як я міг привласнити когось,

якщо я сам — суцільна порожнина,

де навіть ім’я власне розповзлось…

Та й хто присутній був в мені донині,

якщо в душі — ні дна, ні глибини.

Яскраво спалахнули волосини,

і, мов від струму, луснули вони.

Ніби сліпець, я натикавсь на речі,

на гострі лікті, губи голосні,

і відчував всі межі порожнечі,

що озивались болісно в мені.

І голоси навколишнього світу

будили муку й приспану луну…

Поміж руками крутонувся вітер

і груди розімкнув, ніби стіну.

І відступались люди та дерева,

кололась під ногами щира твердь…

Та не роздався проміжок життєвий,

з якого протяг мене вимів геть.

***