“Життя благовісне, звеличене смертю”

Життя благовісне, звеличене смертю,

у слові у кожному — кисню ковток;

найменша піщинка тобою всещертна,

обтяжений гнеться к землі колосок.

Життя відшароване звуком і змістом

від панцернокрилих і від хробаків;

долоні, пронизані сонячним вістрям,

слова здобувають з-під шару пісків.

В любові — спільнота, в землі — заохота,

і радість обличчя до ласки дощів.

А воля моя є дійством супроти

байдужжя, німоти — співай же мерщій!

Увінчано птахою небо знакую,

струмкам переламую срібні хребці,

і слово вганяю в рядок, наче кулю,

і бгаю слухняний метал в кулаці…

Життя солоденне, тавроване смертю,

у кожному слові — приховано жар,

та кожне потрібно, мов шибку, протерти,

аби не пристала олжа, як іржа.

Навіщо в житті межувальні кордони,

і хто це лукаво зумів поректи

брехливе — правдивим, солодке — солоним,

наливши у літери вщерть чорноти?

Чию це учинено волю печальну,

вогонь приручивши, чоло таврувать?

Кому і для кого уроки печальні

велись при вогні катувальних багать?

Нікому нічого? Скляні підголоски

розбризкують радість, і сурми сурмлять,

і час розтає, наче грудочка воску,

та в ньому відбилося слово-печать.

***