Життя ріки

Річки для мене — це живі істоти.

Хто стверджує, що в них душі нема?

Людські страждання, радості й скорботи

Вони вбирають в себе тайкома.

Гніздяться думи у важких туманах,

Шумлять над водами дощем рясним.

І очерет, що шелестить в лиманах,

Звіряє їх висотам неземним.

Ріка несе любов, коли у воду

Красуня рушить з небом на плечі.

І враз береться смутками народу,

Коли заходять в неї орачі.

А місяць кине золотаві скалки

Туди, де в мулі задрімав линок, —

Блакитні тіні, молоді русалки

Понад водою підуть у танок.

Коли ж опівночі хмільним, медовим

Запахне в дуба–велета в ногах,

Загиблі воїни насняться вдовам

В захлюпаних мазутом берегах…

Біжить ріка — і все це без угаву

Несе в собі її голубизна.

Перо чаїне упаде в отаву —

І Всесвітом прокотиться луна.

Тоді не квапся береги орати —

Спитай ріку у світанковій млі:

Чому нам слід рубатись і вмирати,

Навіщо тюрми і навіщо грати

І хто ми є на цій старій землі?

08.01.1986, Сибір