Живі мерці

I

Вже вам нічого не болить,

Хіба сусідове корито,

Що в нього, бачте, більш налито,

Тож як би ще й собі підлить

Чи хоч сусіду дозолить?..

Нащо пишу я ці слова,

Коли вони для вас трава?

Ви їх не станете й читати,

Бо вже завчили дві цитати,

А більше мозок не прийма —

Клітини вільної нема.

Ні, ні, не вам слова оці,

Бо ви давно уже мерці.

Не ті мороки вас обсіли:

Вам цвях у власнім каблуці

Кошмарніш пекла Хіросіми.

Але живі на світі діти,

Яким цим світом володіти.

Я свято вірю, що вони

Підуть від вашого порога

І людську оберуть дорогу,—

Не ваші, а мої сини.

II

У мезозойську вгризшись еру

І ще в десятки інших ер,

Поки робили ви кар’єру,

Вони зробили цей кар’єр.

Над ними грає небо чисте,

Під ними — вічність промовля.

Ото, даруйте,— “кар’єристи”!

На їхнім тлі ви просто тля.

Згниють із вами ваші крісла.

Втечуть з коханцями жінки.

А цей кар’єр — і нині, й прісно,

І як не кинь, а на віки!