Зима поета

Пам’яті П. Тичини

Відчиняються двері: білих птиць білий вир;

в тебе птиці сидять на руках і на віях;

білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, —

як воно розшугалось довкруж голови!

Примостився край столу… а птиці із рук,

на краєчку зажури… а птиці додолу.

Сам стаєш білим птахом, і криляний рух

переходить в круте лопотіння поволі.

У кімнаті вже тісно… і небо тісне:

білі крила, що маєш, ховаєш за спину;

білі птахи кружляють хурдельно-невпинно —

як зірветься котрийсь, то по серцю крилом полосне.

Білопташшя літа. Хай собі кружеля,

аби слалося в ноги довірливе пір’я.

— Хто мене упізнав у таке надвечір’я,

що гукає мене звіддаля? Звідкіля?

Ох, то все та зима, і не більш,

що поставила клич по покуттях в кімнаті

і чекає, коли вже перерветься вірш,

щоб гніздо дерев’яне скоріш ладнувати.

Та нехай. Двері врозбіж риплять,

в чистім плесі паперу застряла пір’їна.

Білі птахи летять… Як же швидко летять! —

Чи ж то вітер такий з України?

***