Зимовий лист

Скоро і слова від Вас не отримаю.

В лютому сніг не випав. Не холодно.

Той голий пейзаж за тонкою шибою –

Писати не стану, не хочу, не здужаю,

В манері поетів Озерної школи.

Що Ви…

Скороминучі страждання Вертера.

Не чули про нього? Нічого. Завбачливо

І в двадцять першім сонеті Шекспіра –

Все сказано, списано, та прошу пробачення:

За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!

Що в образі Вашім віднайшов призначення

І те, що у ньому не було міри,

Чи більш поетично сказати б – талії.

Скоро скінчиться бій колісницями.

Ви не повірите, на цьому проміжку,

Я більше прив’язаний серцем до місяця

Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.

Можливо тому, що нічим не вражений,

Можливо тому, що не можеш зважитись

І полюбити себе самого.

Тому так важливо було Вас побачити.

А, зараз читаю Фредеріка Массона.

Для чого? Хтозна. А ще Соломею.

Згідний – безсоння. Тільки сьогодні

Я Вас побачив і мабуть… хоча

Я б не хотів шукати причини.

Які тут причини в читанні книг – звичка?

Я б розміняв на розмову з Вами:

Жозефіну, Тетрарха та, мабуть, і сирійця.

Зрештою, я лукавлю. Мабуть, ніяк

Не наважусь зізнатись у власній поразці, що

Моє протиставлення в оцих листах,

Давно, як згубило своє призначення,

Зійшло у самотність,

Не те, що у Вас:

Від міста до міста.

До нового моря

Веде за собою незвіданість долі.

Де пишеться книга,

Іще невідома

Де пишеться казка, роман, не сповідь...

Але зі словами:

Опівніч! (О, боже, як скоро!)

Дописую лист.

P.S.

До завтра, кохана,

До завтра.

До завтра,

До завтра,

Або до колись.

29.02.2020