Зір (З циклу «Відлуння війни»)

(З циклу «Відлуння війни»)

Зір не привласнює — голубить,

зір випромінює тепло,

і, багатіючи від згуби,

не ділить на добро та зло

ні обширів земних, ні неба,

вбираючи лиш те у себе,

що навіть світ переросло:

батьків обличчя, день розлуки,

пожежу, шибениці тінь,

в горшку общипаного крука,

прибиті руки на хресті.

Та ширше зору, вище горя

був промінь, що тебе будив…

Стільник вікна, і мед прозорий,

і ти, безсмертно-молодий…

І поглядала семиоко

сопілка на твої вуста,

і в тебе входила щокроку

не довжина, а висота!

І били в ключ джерела зору,

щоб все навколо напоїть

любов’ю, поглядом прозорим

і зм’якшить фарби лихоліть.

Але чим далі, тим густішим

ставав і погляд, і сам світ:

імення ті ж — обличчя інші,

замість шибок — синіє лід.

Ой очі відведи скоріш:

бо випливає тінь хрестата

з очей і зашморг зір стиска,

і крук общипаний дзьобатий

картаво каркає з горшка…

Заплющу очі, щоб не бачить,

як в стрісі розцвіта вогонь,

як краплі капають гарячі

з обох прохромлених долонь.

***