ЗІЗНАННЯ КРІЗЬ РОКИ

By Королева Гір Клавдія Дмитрів

Written 2025-11-15

2025-11-15

ЗІЗНАННЯ КРІЗЬ РОКИ

( Вірш не є автобіографічним!)

Сказати правду не могла,

Але й брехати не хотіла,

Із цим в душі весь час жила́,

Й душа від цьо́го все боліла.

Текли потоками роки́,

Життя, як море, бушувало,

Були́ усякими стежки́,

І щось сюрпризи підкидало.

Було́ багато намагань,

Щоб душу вилити зболілу,

Та додавалось все вагань,

Й мовчати серце все воліло.

Але думки́, неначе рій,

Ще й павутиною снували,

Здіймались все, як буревій,

Й моменту слушного чекали.

Та мить уже, мабуть, прийшла,

Усе наважилась сказати,

Сказати те, із чим жила́,

Аби колись не шкодувати.

Не буду більше я мовчать,

Не стану більше я вагатись,

Прийшла та мить, щоб розказать,

Прийшла та мить, аби зізнатись.

Зізнатись в то́му, що було́,

І що в собі́ роки́ тримала,

Лягло вже срібло на чоло…

І чим себе все докоряла.

Давно ми вже не молоді,

І діти вже повиростали,

Та є слова́ ті золоті,

Які колись закарбували.

Вони у пам’яті живуть

Й щораз дають про себе знати,

Буває – душу в шмаття рвуть,

І не змогла я їх приспати...

Колись почула ту з розмов,

Де я, мовляв, тобі не пара,

І де селючку ти знайшов,

Яка тебе охомутала.

Але ж з селючкою ти жив,

Душа в якої, як світлиця,

І бруд в свою́ ж криницю лив,

Й води дово́дилось напиться.

Я дійсно – панна не міська,

І не рівня́ тобі по статках…

Ріка життя мого́ сільська,

Та на душі не з брудом латка.

До цьо́го ще багато що,

І все це пам’ять карбувала,

Та й не забулося ніщо,

Й нічи́м його не постирала.

Та я мовчала всі роки́,

Вдавала, буцімто не знаю…

Писати мож про все книжки…

І це, мов сповідь, виливаю.

Бо вже не хочу цей тягар

В душі носити, мов каміння,

Нехай розвіється той жар,

Що палить душу все без тління.

Я не шукаю десь вини,

Не хочу більше сліз і муки,

Нехай зітру́ться давні сни

І не беруть мене за ру́ки.

Бо кожен має свій секрет,

І кожен має сво́ю втрату,

Та в слові – світло без тенет,

Й життя створило вже сонату.

Вже стало легше на душі,

Неначе вітер біль розвіяв,

З душі пропали спориші,

І все, що в душу ти посіяв.

Мовчання – більше не тюрма,

А слово – ключ до світла й волі,

І хай минуле все трима –

За все, що є, я вдячна долі.

Бо ж кожна правда, як вода,

Що змиє тінь і дасть прозріння,

А в тиші – но́ва висота,

Й зосталось чистим ще й сумління.

Тому почуй мої́ слова,

Що довго в серці я ховала,

Вони, як істина жива,

Яка душі вже волю дала.

14.11.2025 р.

ID: 1051500