Злива в Пустелі (Дівчина в пісках)

Світ без тебе — мов випита річка...

Тільки спогади плинуть вздовж Часу...

Лиш у снах я входжу в неї двічі,

а прокинувшись — мрію до сказу...

Сонце й Небо собою закрила

і тендітними пальцями душиш

сіре тіло моє, м'яті крила...

кволе серце й надірвану душу...

..та й лікуєш їх… виразки гоїш…

Наче терен, у твоїх долонях

розквітаю і… в'яну.. — тобою ж

розіп'ятий, в любові полоні..

…

До нестями б тебе поглинати —

ніби вічність не пив чисту воду

І не пив би ще вік... бо ж — ОДНА ти

в диких хащах Людської Природи…

Так.. Єдина. Дарунок від Бога..

Свіжа Злива у вічній Пустелі

мого сну, у холодних тривогах..

в до піску розпорошених скелях..

…

Став тобою. Не згадую долі.

Віднайшов себе, небом омитий,

у обіймах Весни молодої…

Став собою…

А далі —

лиш жити…