Змарноване життя...

Я ще не помер... 

на межі – тримаюсь за нитку долі,

Вона вислизає – ледь тримаюсь,

 хапаюсь за життя – та марно.

Пірнаю в думки свої –Кружляючи пітьмою,

Ночі наче зорі, швидко пролітають.

Життя минає, і я вже забуваю,

Як маленьким бігав в полі,

Вітер ніс моє життя, а

Сонце гріло любов’ю, та чи в цьому сенс життя?

Мріяв про кохання, що натхнення б дало, сенс подарувало.

Та не кохав ніколи, не знав любові...

А у грудях в котре вже стискає від болю,

Не відчуваю я нічого – я примара серед ночі.

Сльози на очах – це життя, що згасає наче промінь.

Серце ледве б'ється, все пливе у темряву ночі.

Залишився лише останній подих,

Остання мить свободи...

І де ж та чортова жага життя,

Яка тримала все моє життя?

Я так і не прожив свого прекрасного життя,

Не кохав ніколи – не знав того сенсу, якого шукав кожнісінього дня.

Мріяв знайти його в любові, але...

Як швидко пролетіло це життя,

Немов вітер у полі, що промайнув крізь моє буття,

А сонце, що світило мріями,

Згасло у тіні мого забуття.

І ось так я змарнував своє життя...

Автор: "Владислав"