Знаєш, іноді мене

Знаєш, іноді мене

злість брала

бо я тебе

ніколи не мала.

я була мала

і зовсім, здавалося,

сама.

а потім миналося…

мама брала за руку,

навчала життя.

я освоювала науку,

вчила правила буття.

і непомітно

він з’явився, та став

поряд незамінно

наче знав,

що вчасно.

розмовлє красивою

ворожою мені

російською,

не говорячи імені

називає – «дочь»

а я у відповідь – «папа».

як невдача, то одразу плач

– вытри слезки, лапа!

це він повторював,

а від тебе чути так хотіла.

ти не знав.

я думала,

що ти не бачив, як росла

і перших кроків,

і тебе як малювала…

а ти, впродовж років

спостерігаєш,

здається,навіть іноді мене

за руку ти ведеш.

цей сум мине

я обіцяю!

бо ти, є поряд, це

я відчуваю

ти навіть ближче.

в серці. я тримаю

твоє весільне фото…

і «папа» запитає:

-дочь, он кто?

(із вій сльоза злітає)

– мій янгол – ТАТО…