Знаки

Німіння снігу, білість воскресальна,

і час розтягнутий, мов гумовий, бринить,

і підступаються все ближче друзі дальні,

і, мов чаїнка в склянці, кожна мить

спливає з денця пам’яті печально.

Адже прожито все — без вороття,

і каяття нічого не поверне,

бо, мов полова, дні летять, летять:

порожні жмені — вивіялись зерна…

Обличчя друзів в дзеркалах снігів

відсвічують відтінком потойбічним,

і погляд твій неначе скрейдянів,

їх поторка — на мічення довічне.

І крейдяні шовковиці летять,

на сорочках чорнющих полишають

біленькі цяти, круглі, як печать,

що не скріпляють — наскрізь протинають…

Вони тримають кулі снігові

в губах розтислих, але ті не тануть,

і чорно-білі смуги часові

упоперек і вздовж перетинають…

Осьо Лебедик, далі Чмих, Біда…

Мов з глини ліплені, закляклі, однакові,

і під ногами в них не сніг лежить — вода,

що вимиває цвяхи і підкови.

Вода росте, і меншають вони,

і бравсь водою простір крижаний,

і хмарилося небо олов’яно,

та на губах синіє сніг нетанно.

І сам я важчав, всотуючи все:

хвоїни, скіпки, листя, насінини,

і чув, як сніг стоусто мене ссе

і замість крові час вступа в судини.

Так, значить, це пора перехідна,

не перевтільча, а переформовча:

вода нутрує в жилах крижана

і глина червоняста палахкоче.

І вже облич мені не відрізнить,

наблизившись, вони немов розтали:

розширилась на розмах зору мить,

і слід відбивсь на кризі п’ятипало.

***