Знесилені хрести

Всім прихисток давав у зубожілім тілі,

та поділить тепла тілесного не міг…

І родичавсь до всіх, хоч був осиротілим…

Слухняно собі жив — не вибирав доріг.

В зусиллях сновидінь напружувалось тіло,

і образи нічні випалював вогонь,

і простирадло біле сполохано тремтіло

і вранці вилітало з розплющених долонь.

Все зменшувавсь життям до безнадії долі,

від швидкостей кипучих втрачав свою вагу,

обшарпав тіло так, що душу видно голу,

в очах лише зберіг для співчуття снагу…

І, виживши себе нужденного дочасно,

спонукано ішов на висохлі хрести…

Терпляче існував лише в душі погаслій,

надію зберігав, але вже без мети…

Безправно звікував, безхлібно, безземельно,

і голодом сплатив подушне й пожитне…

І щедро натрусив вапна небесний мельник

на голову йому — це борошно сумне…

І не радів життю, не дивувався смерті,

але й не жив давно, а все терпів, терпів…

Терпінням клейкуватим наповнившись ущертно,

і затерпілий погляд поволі отупів.

Затерплих на горбах старих хрестів не бачив,

і сам із себе він продовжував іти

туди, де і земля була така терпляча

й, знесилившись, стоять чекаючі хрести…

***