“Зника кристал прозорості з малюнка”

Зника кристал прозорості з малюнка,

проламується колір глибини,

для дії нової готуються лаштунки,

лунає гулко голос вказівний:

— Знімай ворота-а і розкопу-уй гатку-у-у,

блакитний вітер в житлище впусти,

розплющуй очі на свої початки:

був кольору небесного і ти!

Загойданий був хвилями, як мушля,

загвинчений, мов корінь, у блакить,

вбирав ти в себе гомони ядушні,

щоб шкаралущу круглу розломить.

І вивільнивсь, і подих обігнавши,

під нігті щедро суглинку нагріб.

Землі набрав під панцир черепаший

і виштовхав з горлянки слово «Хліб».

Перев’язавши шкурою чересла

і протоптавши вперто перший шлях,

дививсь на світ, в якому все воскресле

просилось відтворитись у словах.

Та ти мовчав, лише різцем невпинно

тварин різьбив приручених, страшних,

і вічність натікала похвилинно

у звивини роздряпин кам’яних.

Сіль виступала в жолобках глибоких

і роз’їдала обриси тварин…

А ти різьбив. Що не вміщалось в око,

те переніс у глибину глибин.

І, щось незриме загорнувши в звуки,

які були ув’язнені ізнов,

вуста відкрив, відкривши всі сполуки,

і друге слово видихнув: «Любов!»

***