знов і знов

талий сніг затхнеться ворожнечою

і повесні рікою потече.

чи знала я, що обернусь залежною

від повних злоби втрачених речей...

за дім втечу, по-під тинами витечу

і повернусь у рідні холоди,

знайдý там прихисток і обернуся вічною

у твердості самотніх берегів.

тепло заразить лід надією,

і глиби, розколовшись, попадають униз,

лати кригові поскидую і сива

розтоплюсь в океані мрій.

пройдуть роки мандруючі, прості,

давно минулі злоби вже простяться.

осяду в річці, в яку колись вдивлялись ми,

в яку тепер не вдивимось нізащо.

від течії, рятуючись, осяду в темноті

брудного дна, в кущах сухого очерету,

а восени, в кінці, як в тій дурній ігрі,

я піднесусь наверх і знову впаду з неба.

зима прийде, замерзнуть осокори,

тяжкі часи я знов переживу,

надворі, гола, біля твого дому,

я буду білим відганять пітьму.

часи стечуть, але за двері ти не вийдеш,

і вірна, я наново повтóрю ритуал.

тебе забуду, відцуравшись, грішна

з душею по-під тином

і тілом на холодних островах.