Золоті копальні

На заході скарби золочені вогніють,

їх щойно добули з копалень літніх днів;

жарини ластівок, в повітрі безліч ліній

прокресливши, згасають в осмерклій глибині.

Скресають плями дня, спливаючи, мов крига

на схід, назустріч ночі спливає битий час…

Повільно дотліва сторінка літня з книги

життєвої, в яку колись вписали й нас…

Розірвана навпіл афіша на паркані

знов сходиться в одне і літери стиска,

та пам’ять не така, як паперова рана:

розірвана колись, вона життям стіка.

Ген золотим вогнем кривавляться стодоли —

горять, горять хліби, і порскають снопи…

Минуле догора — зір, випалений болем,

не бачить лихоліть майбутніх… Час сліпий…

То кида тіло в жар… То обпіка морозом;

щось вгадує єство, що чує наперед…

В ливарнях золотих майбутні варять грози,

спалахує на мить хмарини ожеред…

І пада сажа вниз з всесвітньої безодні,

і сутінь на землі торкає за плече.

Ти озирнувся — враз тобі вуста холодні

ніч залила густим гарячим сургучем.

***