Золотий гребінець з Чортомлицького кургану

Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста,

і пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, —

натекло холодів, аж повітря прокисло,

лиш під віями в тебе осіла блакить.

Хоч повіки примкнеш, але зір не спроможен

відтворити в тобі той малюнок лункий,

де у золоті трав воїн коней триножить,

і грифон золотий золотіє віки…

Кинь у степ гребінець — ліс зведеться миттєво,

в кожнім стовбурі обрій густиме, мов дзвін,

та немає безмежжя і волі коневі —

дерева оточили його з трьох сторін.

Відступати назад, озиратись навколо —

раптом тріщину в часі минулім уздриш

і розтиснеш її — золоті, захололі

мерехтять коньовершники, й ти мерехтиш…

Чи в смертельнім металі відлиті навіки,

чи не зможем ніколи свій голос явить,

мерехтить ув очах, лиш розплющу повіки,

в роті твердне повітря і звук горенить…

І той степ, що в тобі, не розгорне ніколи

ні безмежжя свого, ані певних ознак —

лише розпач і гнів пам’ятає мій голос

та меча руків’я пам’ятає кулак…

***