Зрадниця? Ем, ні, ні, не чули

Ви кажете: “зрадниця”.

За що?

За те, що я вибралась туди,

де мене більше не трусить від минулого?

За те, що я не лишилась у місті,

де кожен метр — це флешбек,

де м’яч летів у голову,

де пальто обливали брудом,

де джинси рвали,

де моє ім’я стирали,

наче я — пил на підвіконні?

Кажете: “чому не пішла на війну?”

А я спитаю вас:

а з чим мені було йти?

З панічками, що хапають за горло?

З ПТСР, який сидить у ребрах,

наче чужий кулак?

Зі спогадами, що вибухають у голові

гучніше, ніж будь-який снаряд?

Моє дитинство вже було фронтом:

не окопи, а коридори школи,

не кулі, а насмішки,

не ворог зовні,

а ворог поруч,

у тому ж класі, під тим же дахом.

Я не втікла — я вижила.

Не здалася — а витягла себе з прірви.

Не зрадила — а переродилась.

А ви стоїте й кидаєте слова,

ніби каміння,

хоч самі не знаєте,

що таке жити в тілі,

яке пам’ятає кожен удар.

І якщо вижити — це зрада,

то я буду зрадницею.

Бо краще бути живою,

ніж мертвою поруч з вами,

в ім’я ваших комплексів

і чужих очікувань.

Я зробила те,

чого ви ніколи не зможете:

піднялась і пішла.

Туди, де мене не б’ють.

Де мене бачать.

Де мене чути.

І знаєте що?

Це моя перемога.

Без вашого дозволу.

Без вашого суду.

Без ваших гнило-солодких “оцінок”.

Бо якщо правда болить —

значить, вона влучила.