Зупинка

Вже дихають вирієм крила лелечі,

і тінь прохолоди все довше лежить

у тебе в ногах. І згинаються плечі,

так наче поважчала неба блакить.

В сусідськім дворі відбуяло весілля:

спориш весь затоптано, вибитий тік,

і жовтий листочок, немов на похмілля,

кружляє, танцює востаннє за вік.

О часе біжучий, на хвилю спіткнися,

незримий годинник у серці спини…

На що сподіватись деревам чи листю?

Що коло почнеться нове із весни?

Та півнячий глас полум’яно-окличний

немов запевняє: все буде як слід.

Щомиті вода прибуває кринична

і міниться в барвах золочений світ.

З-за хмари лляної прорізався промінь,

ріденьку траву аж до дна просвітив,

і тінь твоя в землю вросла, наче корінь,

та час хилитнув: ну хутчій відпусти!..

***