Зустріч

Чому ти, пташино, тривожишся дарма?

Ось зараз я рушу і тінь потягну.

Збігають, мов креда з стіни, усі фарби

з очей, і чути тривогу лише голосну.

Не скоїлось ще, та лихо вже чути,

о, як розминутися, пташечко, з ним?

Хоч світло іще, але крадеться сутінь,

вогню ще не видно — гірчавіє дим.

Хоч прузлик пряде свою нить в конюшині,

себе заколисує співом струмок,

та серце вже чує холодну годину

і пада під ноги пожовклий листок.

І навіть бур’ян сам у себе тікає,

у сім’я зав’язує пам’ять і дух.

І вже гайвороння, зібравшись у зграю,

кричить і прощальний заточує круг.

Та ніби від сну так на серці святково,

хоч те, чого праглось, — іще не забулось.

Не ти вибирав собі долю свідомо,

а ти тільки й знаєш, що ти — це не хтось.

І що зачерпнеш із колодязя часу,

те й буде по жилах твоїх струмувать.

Рукою махни на прощання тій птасі,

що знає, як далі їй жить і співать.

***