Зустріч у полі (З циклу «Відлуння війни»)

(З циклу «Відлуння війни»)

О. Каркищенку

Стоїть вінценосна суха бугила,

зберігши минуле величчя.

І тінь часовказна на весну текла —

прозора, студена, кринична…

— Нічого,— втішаю себе не своїм,

а віком чужим, незалежним,

і словом колишнім гукаю: «Ходім!» —

спускаючись з білої вежі…

У тілі ось цьому не вперше вже я,—

але ж і п’янка погостівка!

За мною іде непомітний реп’ях

туди, куди ріжеться стрілка:

на схід, на осоння, на проріст, тепло,—

на хміль перевтілення — в кого?

Позаду ж стоїть вінценосне стебло,

показує тінню дорогу.

Іти — це зрікатись і пам’яті, й слів,

про час забувать і про горе…

Як глечик порожній на лаві чорнів,

як в горло вростав коренастий цикорій.

Як ніжно п’янила ламка бугила,

як зрізана дудка співала,

як хліба просила сестричка мала,

і пісня її не втішала…

Забути? Слухняно за тінню іти?

І зором висвітлювать спокій?

Рвонутись і бігти навпрост без мети?

Але наповіщо й допоки?!

***