Зустріч з ковилою

Я через гору йшов. І на горі,

Що пойнята бузковою імлою, —

Отам, де скелі кришаться старі,

Негадано зустрівся з ковилою.

Було це так далеко від степів

Причорноморських — десь біля Китаю.

Але здалось: на жайворонка спів

Я через рідні ниви завертаю.

А він дрижить під хмарою — мала

Іскринка пісні,— так дрижить, тріпоче,

Немов тягар невільницького зла

Своїми крильцями розбити хоче.

Відоме зло. Давно відоме зло:

Колючий дріт життя навпіл розкраяв.

Це, братку, з нами споконвік було:

Не вперше нам тужить за рідним краєм.

Уже й не віриться, що є земля,

Де сім тисячоліть квітує жито;

Де Борисфен–Славута повз поля

Несе човни терпляче й сумовито.

Де хижі зайди стріли і мечі

Тупили об кістки мого народу.

Але живуть на світі орачі —

І жайворонок їм складає оду…

Тим часом на траву лягла роса.

Внизу Катунь у пелюшках із піни.

Тут є життя. І є своя краса.

Але ні жайвора, ні України.

06.12.1986, Сибір