Звертання до реп’яха

Відволого, сизо, біло

підступавсь похмурий ліс,

і стирчали в полі стріли,

ніби смерть гуляла скрізь…

Та на цій сталевій ниві

уцілілі реп’яхи

підіймалися щасливо

бадилиняччям сухим.

Але вище них звелася

гордоросла бугила —

у якому вона часі

коронована була?

Обминули коси, стріли,

посуш, пошесть вогняна…

Й ми з тобою уціліли —

в горлі зірвана струна…

Уціліли ми з тобою,

як трава при деревах…

Задля чого стільки болю?

Чорна тінь і білий прах?

Дні високі, дні жорстокі,

і — ламкі з тобою — ми

зупинились — ані кроку —

посередині зими…

Зупинились, уціліли,

заворожені, — в житті…

Кружеляє в полі білім

довкіл нас відвільгла тінь…

Задля чого мертві чати,

Задля чого днів запас?

Бугило, реп’яше-брате!

Тут є час, немає ж нас…

***