Звертання до снігу

Ой, чистоти не вберегти,

що мені очі ріже…

Крізь подих снуйся і лети,

крізь вушко голки, сніже…

І білизна твоя ясна

відтінює скорботу;

бринить, бринить суха струна —

чорнобиль чорноротий.

Віджив, засох і тільки звук

кружляє, мов насіння,

і проситься стебло до рук

сопілкою, жалінням.

І я благаю, сніже мій,

осівши, зберігайся,

на сито й душу пересій,

білій, не запікайся.

І, відтінивши чорноту, —

ні, не душі, а плоті,

полиш мені не гіркоту,

а солодинку в роті.

***