Звичайна людина

Я прокидаюсь. Дивлюся на небо. 

Небо чекає. Між хмарами плине. 

Я запитаю: хто я без тебе? 

Зовсім звичайна, набридла людина.

Вперто до сонця протягую руки, 

Жадібно промені тілом ковтаю. 

Я помічаю: дорога крізь муки 

Не приведе нас ніколи до раю. 

Стигнуть в очах дві солоні краплини, 

Та я мовчу, що поранений в душу. 

І неможливо від цього загинуть... 

І неможливо так жити, та мушу. 

Пильно крізь простір дивлюся у очі, 

Ті, що у снах чарівних зустрічаю.

Бачу я в них відображення ночі, 

Стежку Чумацького Шляху долаю... 

Влади чи сил потойбічних не маю, 

В грудях лише перевага єдина: 

Пошепки тихо: тебе я кохаю, 

Зовсім проста і звичайна людина. 

К.В.