Звідтіля

Висловлюю дихання власне у мові,

усе видихаю, що в груди ввібрав;

голчасті морози, сніги паперові,

щіткасте повітря і спалахи трав.

Життя видихаю, але затинаюсь,

коли видихає із себе земля

нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм,

коли серед ночі вогонь догорає,

коли хтось до тебе з віків промовляє

і очі твої чиясь длань затуля…

Тоді відчуваю, що подих не повний,

що я видихаю видіння нічні,

які мчать степами на спінених конях —

світають на вітрі сорочки лляні.

Перед веде брат мій, якого не знаю,

за ним — моїх друзів померлих загін,

а я все туман та туман видихаю,

який обступає мене з трьох сторін.

Четверта ж — чорніє, як яма, позаду

і спину холодить, остуджує дух…

Туди щохвилини віджите щось пада,

там часу нема й уривається луг…

Там звук уривається, ніч стає зрима

і брат мій гарцює на білім коні…

І я озираюсь — туман косить… привид,

аж черка по п’ятах косою мені…

Спішу я… спішу я… та там, край туману,

ламається погляд і рветься земля,

а батько в сорочці до п’ят полотняній

стоїть і махає мені звідтіля.

***