Звикаю 6#188

я звикаю до тебе

в слабкості своїй, та словах підтримки і відчуттів твоїх, затишно укриваюсь, як ковдрою,

а потім, в крихкій реальності, на дрібниці, на ртутні каплі смутку розбиваюсь, як дзеркало.

бо я звикаю до думки,

що це може бути, що це взагалі може бути, це не сон, це реально, щось, що мене так гріє.

і як приємно забути, як я взагалі міг забути, що казки закінчуються банально, та покриваються пилом.

а мені не можна звикати,

не можна мені, продрогшому і бідному, шукати притулку в комусь, не розпаливши вогонь в собі,

і хоч твій, такий палкий, я метеликом, наближаюсь, але замерзаю чомусь, та не полишаю спроб.

я звикаю бажати,

кожен день одного і того ж самого, з кожним днем, від його не виконання зневіруюсь в неможливості.

кожен день одне і то саме, бачимось, прощаємось, чи твоє бажання було вилікуватись, чи вилікувати?

також брехати звикаю

собі, і тільки собі, що насправді може настати день, коли я вдихну повною грудною клітиною

тебе, і тільки тебе, як повітря, як море, ти мистецтво… надихатись, надихатись тобою, як картинною галереєю.

і мені хочеться тікати,

щоб не допустити третьої світової війни, casus belli - розпад нової імперії, але вже на завжди, лиш руїни в мені…

хоча, я все одно думаю лише про тебе, поки раз за разом, відбудовую і знову підношу на руїнах знамена…

але якщо простіше?

звична, звичайна моя незвичайність, звикаючи до тебе - зникає.

і я боюсь звикнути бути нормальним…